Повернення додому: як подолати невидимі бар’єри стигматизації ветеранів

В умовах екзистенційної війни, яку веде Україна, питання реінтеграції захисників і захисниць стає не просто соціальним обов’язком, а запорукою виживання нації. Повернення з фронту до цивільного життя – це складний процес, де найбільшою перепоною часто стають невидимі стіни нерозуміння, упереджень та соціальних ярликів.

Стигматизація – це «навішування ярликів», яке веде до соціального знецінення людини на основі її статусу чи характеристик. Для ветеранів це означає не лише боротьбу з власним досвідом війни, а й необхідність протистояти викривленим очікуванням суспільства. Наш фонд, спираючись на ґрунтовне дослідження Українського ветеранського фонду та Сірак’юського університету, аналізує природу цієї проблеми та пропонує конкретні кроки для її вирішення.

1. Анатомія стигми: Що заважає ветеранам бути «своїми»?

Дослідження виділяє два типи стигми: зовнішню (нетолерантне ставлення оточення) та внутрішню (коли ветеран сам починає вірити в нав’язані суспільством негативні ярлики). Ці процеси взаємопов’язані: якщо суспільство очікує від ветерана агресії, він може замкнутися в собі, що лише підкріпить стереотип.

Основні складові стигматизації включають:

●     Підкреслення відмінностей: зміна ставлення близьких чи знайомих після набуття статусу ветерана, що часто призводить до відчуття відчуженості.

●     Стереотипізація: приписування всій групі певних негативних рис.

●     Емоційна реакція: від страху до надмірного співчуття (патерналізму), що принижує агентність (індивідуальність) ветерана.

2. Стереотипи та реальність: Аналітичний погляд.

Суспільна думка щодо ветеранів в Україні наразі є парадоксальною. З одного боку, існує надзвичайно високий рівень довіри, з іншого – накопичуються деструктивні міфи.

Ключові стереотипи, зафіксовані у дослідженні:

1.    Психоемоційна нестабільність: уявлення про те, що всі ветерани «контужені» або мають ПТСР.

2.    Схильність до насилля та агресії: очікування неадекватної реакції у звичайних побутових ситуаціях.

3.    Меркантильність: міф про те, що на службу йдуть «заради грошей» або виключно заради пільг.

4.    Слабкість: сприйняття ветеранів як об’єктів, що потребують постійної опіки, а не як активних членів суспільства.

Дані та аналітика:

●     Дослідження 2023 року показує, що хоча 98% українців вважають людей з інвалідністю повноправними членами суспільства, емоції при зустрічі з ветеранами з інвалідністю розділяються: 60% відчувають вдячність, проте 50% – співчуття, яке часто межує з жалістю, що може сприйматися ветеранами як знецінення їхньої сили.

●     Реальний досвід дискримінації залишається високим: 53% ветеранів зі статусом особи з інвалідністю повідомили про випадки несправедливого ставлення до них.

●     В медійному просторі ситуація виглядає кращою: 64% опитаних вважають образ ветерана в медіа позитивним, проте 36% переконані, що цей образ не відповідає дійсності, оскільки він надто героїзований і замовчує реальні проблеми реінтеграції.

3. Специфічні аспекти: Жінки та ветерани з інвалідністю.

Стигма часто посилюється через перетин статусів. Жінки-ветеранки стикаються з подвійним тиском. Їхній статус часто сприймається через призму застарілих гендерних ролей. Наприклад, 59% населення досі погоджуються, що головне покликання жінки – народження дітей, що часто веде до сумнівів у професійності та мотивації жінок у війську. Ветеранок часто запитують про «справжні» причини служби, іноді припускаючи пошук партнера, а не патріотизм.

Ветерани з інвалідністю страждають від неінклюзивності простору та упереджень при працевлаштуванні. Цікаво, що ставлення до військових з інвалідністю зазвичай краще, ніж до цивільних у такій же ситуації, проте це не знімає бар’єрів у щоденному житті.

4. Пастка героїзації.

Хоча героїзація важлива для формування суспільних ідеалів, вона має зворотний бік. Надмірна ідеалізація в медіа створює образ «надлюдини», який важко підтримувати в реальному житті. Коли ветеран стикається з побутовими проблемами або демонструє звичайні людські слабкості, суспільство може відчувати розчарування, що призводить до нової хвилі відчуження.

5. Шляхи подолання: Досвід США та стратегія для України.

США пройшли довгий шлях від стигматизації ветеранів В’єтнаму, яких часто вважали співучасниками «несправедливої війни», до сучасної політики підтримки. Ключовим уроком є перехід від простої виплати допомоги до системного законодавчого захисту та економічної інтеграції.

Рекомендовані кроки для подолання стигми в Україні:

На законодавчому та державному рівнях:

1.    Захист від дискримінації при працевлаштуванні: впровадження аналогів американських законів (як-от USERRA), що забороняють дискримінацію на основі військової служби.

2.    Економічні стимули: створення фондів поновлюваних позик з низькими відсотками для ветеранського бізнесу та податкових пільг для підприємств, що наймають ветеранів.

3.    Спрощення бюрократії: перехід до цифрових сервісів та автоматичного поновлення пільг, щоб ветеран не почувався «прохачем» у державних установах.

На рівні суспільства та медіа:

1.    Дестигматизація психологічної допомоги: руйнування міфу про те, що звернення до психолога є ознакою слабкості.

2.    Реалістична репрезентація: медіа мають показувати ветеранів як живих людей з їхніми проблемами та успіхами, уникаючи клікбейтних заголовків та надмірної патологізації травм.

3.    Робота з дітьми: освіта підростаючого покоління. Діти, яким батьки пояснюють причини травм або ампутацій у ветеранів, демонструють повагу замість страху чи здивування.

Стигматизація ветеранів – це загроза національній безпеці, оскільки вона провокує розкол у суспільстві. Подолання цього явища вимагає обопільної відповідальності: ветерани мають відчувати підтримку для реінтеграції, а цивільні – усвідомлювати, що повага до захисників полягає не в жалісливих поглядах, а у створенні рівних можливостей для життя та праці.

Наш фонд закликає кожного: почніть з діалогу. Слухайте ветеранів, а не стереотипи про них. Тільки так ми зможемо побудувати суспільство, куди справді захочеться повертатися.

Приєднуйтеся – разом ми сильніші!